Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

class="book">Тепер Ілля опинився у своїй стихії − можна писати історичні романи, приправляючи їх філософськими роздумами, вигадками, магією… І вже не важливо, хто твій герой. Головне, що чудо-винахід дає йому необмежений простір для фантазії. А те, що пристрій добряче пошкоджено, то дівчина, хоч як би цього хотіла, хоч як би вертіла ним, а повернутися у свій час не може. Тому й стрибала вона з одного не свого століття в інше, розплутуючи чужі історії, але так і не зумівши поставити крапку у власній.

Спершу твір давався Денисові дуже важко, робота тривала повільно, він немов забуксував.

Як йому було знати, що сам він ні на що не здатен? Та коли до справи взялися донори, усе пішло мов по маслу.

Він знову перебував у такому жаданому стані піднесення, майже не відпочивав, зате роман закінчив дуже швидко.

У «Палімпсесті» текст узяли, не вагаючись. Угоду підписали, навіть не читаючи твору. Там Денисові довіряли.

Коли ж тираж був готовий, першим, кому хлопець дав почитати роман, звісно ж, була Лія.

Як він чекав на її відгук!

Але не так сталося, як гадалося. Лія відреагувала зовсім не так, як сподівався Денис.

Ні, вона знала, що Лісовий збирається вивести її в романі як головну героїню. Знала також, що він так і зробив, не дочекавшись Ліїної згоди. Але те, що вона прочитала вже на перших сторінках, так її приголомшило, що дочитати до кінця вже не мала сил.

Лія сиділа вдома на дивані, і сльози крапали на сторінки книжки, яка ще пахла типографською фарбою. То ось якою побачив її Денис під час першої зустрічі − потворною дівчиною-андроїдом, недолюдиною, дивним створінням, помилкою природи, яка й сама не знає, хто вона. Зараз, коли вона майже повірила в протилежне, коли почала бачити результати лікування, коли реалізувалася як творча особистість, неприємні відчуття своєї меншовартості знову почали вилазити на поверхню.

Але чому? Чому їй раптом стало так боляче? Якщо вона таки здолала свої химери, то невже щось могло вивести її із себе? А якщо не подолала? Якщо лише приховала?

Зараз вони сиділи поруч у цій аудиторії колись рідного їй інституту, де дівчині довелося прослухати не одну пару лекцій. Лія вперто вдавала, що не помічає хлопця, і дуже шкодувала, що тоді, на емоціях, читаючи роман, не втрималася і, набравши Денисів номер, висловила (точніше викричала) йому всі свої обрáзи.

Денис розгублено все вислухав. Чому вона так болісно сприйняла цей роман? Адже Даміра була чудовою дівчиною. То й що, що не дуже вродлива, зате мала чарівну й добру душу. А те, що вона андроїд, то це ж лише легенда для сюжету − щоб зацікавити читача. А ще це мало наголосити на думці, що байдуже, у яких умовах ти народився, головне − ким ти став, ким сам себе зумів створити. Адже ми не обираємо ані батьків, ані Батьківщини, та можемо обрати свій шлях, своє майбутнє.

Хлопець не знав, що Лія не дочитала твору й до середини, інакше вона збагнула б, як трепетно ставиться автор до своєї героїні, з яким захопленням описує свою любов. Може, тоді вона не робила б таких категоричних висновків? Та особисті рани ще не зовсім загоїлися, і перші слова книжки посипалися на них, як сіль.

Тепер вони сиділи поруч, але геть чужі.

Запитання закінчилися. Почалася автограф-сесія. Лія підписували свої книжки й намагалася навіть голови не повертати в бік Лісового.

− Вибач, що образив тебе, − мовив Денис, коли всі вже нарешті почали розходитися й залишилися тільки гості та організатори свята, які вочевидь планували невеличке продовження з маленьким фуршетом в іншій, затишнішій аудиторії.

Хлопцеві ледь вдалося впіймати мить, коли Лія опинилася сама. Вона на хвилинку відійшла, щоб подзвонити додому, і коли вимкнула телефон, він уже стояв поруч.

− Не вибачайся. Сама винна. Ти ж питав мого дозволу, а я так і не відповіла.

Вона не вірила власним словам, але намагалася бути стриманою, наче їй зовсім не боляче, а той дзвінок − лише мимовільна слабкість.

− Я не думав, що тебе це так образить.

− Не думав…

Дякувати Богові, підійшов Дмитро Степанович, професор. Неприємну розмову перервано.

Метр стояв поруч і слухав. Що ж це коїться! Як же він втомився! Мало того, що в Країні постійно якісь сварки, так іще й тут. Може, він має й у Реальності порядок наводити?

Годі! Розбирайтеся самі. Зрештою, його справа − писати. Усе. Хай буде, як буде. Хочете − чекайте на донорів, хочете − творіть самі. Хочете − знищте все до біса, усю Країну. Він більше не втручатиметься. Чому бути − того не минути.

Я пішла по-англійськи. Фуршет на честь нашої зустрічі був саме в розпалі, та внутрішнє напруження не спадало, тому вирішила піти додому й трохи перепочити.

Хоч різноманітні клопоти, пов’язані з моєю письменницькою діяльністю, приносили задоволення, та все ж останнім часом я почала відчувати втому. Треба трохи розслабитися. Та й Денисова присутність мене напружувала. Коли нашу розмову перебили, він хотів її продовжити, довести до логічного кінця. Але я цього не хотіла, тому намагалася його уникати.

Таня теж поводилася якось незвично. Кидала в мій бік дивні погляди, якісь, я б сказала, злі. Що я їй зробила?

Одним словом, така вдала й продуктивна зустріч мала, на жаль, дуже напружене й неприємне продовження.

Я трохи поспілкувалася з Дмитром Степановичем і, непомітно вхопивши свої речі, вислизнула з аудиторії. Мій колишній викладач, людина досить поважного віку, був дуже приємним співрозмовником. Пам’ятаю, він читав нам курс лекцій із сучасної української літератури. Саме з його легкої руки я й познайомилася з постмодерними творами, які так вразили тоді юну дівочу душу, виховану на творчості Коцюбинського, Стефаника, Українки. «Рекреації» Андруховича, «Культ» Дереша, «Польові дослідження з українського сексу» Забужко він приносив на пари і щедро ділився ними зі студентами, які мало за них не билися. Кожному хотілося почитати щось таке епатажне, геть не схоже на те, що доводилося вивчати раніше. Певний час ми навіть трохи соромилися аналізувати з професором ці романи. Щедро приправлені ненормативною лексикою, відвертими еротичними сценами твори чомусь не в’язалися із серйозною постаттю сивочолого чоловіка. Але Дмитро Степанович − фахівець, чудово розумівся як на класичній літературі, так і на сучасній. Він знав усі новинки, стежив також і за місцевими авторами.

Тому мене так потішив його схвальний відгук на мій роман. Почути таке від авторитетної для себе людини завжди приємно. Тому